Створення реалістичного портрета за допомогою штучного інтелекту сьогодні вже не є складним завданням, проте справжній виклик полягає в тому, щоб позбутися «пластиковості» та характерного цифрового глянцю. Коли ми розглядаємо роботи топових цифрових художників, ми помічаємо, що їхні зображення виглядають як кадри з дорогого кіно або випадкові знімки на плівкову камеру Leica. Головний секрет тут прихований у розумінні того, як ШІ інтерпретує недосконалості реального світу.
Найперше, на що варто звернути увагу — це мікротекстури шкіри. Сучасні нейромережі за замовчуванням намагаються зробити обличчя ідеальним, що миттєво видає роботу алгоритму. Щоб обійти це, у запитах слід зміщувати акцент з опису краси на опис фізичних властивостей світла та оптики. Замість загальних епітетів про деталізацію, краще вказувати параметри конкретних об’єктивів, наприклад, 85mm f/1.2. Це змушує систему імітувати реальні фізичні викривлення та специфічне розмиття заднього плану (боке), яке неможливо відтворити простими фільтрами.
Другим критично важливим аспектом є робота з артефактами аналогової епохи. Штучний інтелект напрочуд точно відтворює хімічні особливості плівок минулого століття, якщо йому надати правильні орієнтири. Використання назв конкретних фотоемульсій, як-от Kodak Portra або Fujifilm Pro, автоматично налаштовує колірну палітру та рівень зернистості, характерний для відповідного періоду. Таке зерно (film grain) виконує важливу функцію — воно «розбиває» занадто ідеальні градієнти нейромережі, надаючи шкірі природної шорсткості та глибини.
Зрештою, фінальним штрихом стає світло. У кінематографі світло ніколи не буває рівномірним. Для створення драматичного образу варто експериментувати з контрастним освітленням, яке підкреслює анатомію обличчя, або ж навпаки — з м’яким «золотим часом», коли сонце знаходиться низько над горизонтом. Це додає зображенню об’єму та створює ілюзію того, що за кадром стоїть реальний освітлювач, а не набір математичних формул.